До Міжнародного дня театру, що традиційно вшановує майстрів сцени з 1961 року, кременчужанам нагадали про славетні сторінки місцевої історії. У стінах бібліотеки-філії №2 імені Павла Житецького відбулася знакова зустріч із головною хранителькою фондів Кременчуцького краєзнавчого музею Аллою Гайшинською. Вона розповіла про зародження театру в місті та постать Григорія Ашкаренка — актора й антрепренера, який став одним із фундаторів української драми у часи жорстких культурних заборон.
Перші згадки про театральне життя Кременчука датуються 1810 роком. Тоді князь Долгорукий, проїжджаючи через місто, відвідав виставу і залишив досить критичний відгук про майстерність акторів та вихованість публіки. Проте саме цей лист став історичним підтвердженням існування сцени в ті часи, де згодом виступав навіть легендарний Михайло Щепкін. Хоча точне місцезнаходження тієї першої будівлі залишається загадкою для істориків.
За словами Алли Гайшинської, справжній розвиток розпочався 150 років тому. У 1876 році підполковник Козевський власноруч перебудував свій кам’яний готель під театр і передав його місту. Це була приватна ініціатива людини, яка мріяла про мистецтво, проте заклад швидко зіткнувся з фінансовою скрутою. Оскільки мерія не виділяла коштів, зарплати артистів цілком залежали від кількості глядачів у залі, що робило професію вкрай ризикованою.
Історія закладу отримала кумедний поворот у 1888 році, коли споруду викупив власник найбільшого парового млина — фабрикант Німець. Його син був настільки захоплений театром, що їздив країною за гастролюючими трупами. Щоб повернути спадкоємця до роботи, батько вирішив утримувати театр у Кременчуці, оплачуючи опалення та освітлення. Головним було те, щоб «артистки приїжджали сюди», а син залишався вдома і займався сімейними справами.
Театр Німця був вражаючим за масштабами того часу: він уміщував 550 глядачів. Зала мала 40 лож, понад півтори сотні крісел та величезну галерею. Потрапити на виставу було недешево. Якщо проїзд у трамваї коштував 5 копійок, то найдешевший квиток на галерею вартував 42 копійки, а місце у першому ряду — солідні 80 копійок. Кременчук поступово звикав до високих цін за якісне видовище.
Наприкінці XIX століття українська культура перебувала під тиском Емського указу, який забороняв вистави рідною мовою. У цей складний період театр орендував 24-річний Григорій Ашкаренко. Кременчужанин за походженням, він поєднував у собі таланти драматурга та антрепренера. Спочатку він працював із російською трупою, але місцева публіка ігнорувала такі драми. Ашкаренко змушений був виплачувати гонорари артистам із власної кишені, не полишаючи мрії про українську п’єсу.
Ризикнувши всім, Григорій надіслав «слізне прошеніє» до Петербурга, сподіваючись на дозвіл ставити вистави українською. Очікуючи відповіді, він власним коштом закуповував народний реквізит, костюми та домовлявся з місцевим аматорським хором. У листопаді 1881 року міністерство внутрішніх справ несподівано дало зелене світло, що стало відправною точкою для тріумфу українського слова на кременчуцькій сцені.
Першою постановкою стала «Наталка Полтавка», де зібрався справжній зірковий склад. Роль Петра стала професійним дебютом для Миколи Садовського, виборного грав Марко Кропивницький, а сам Ашкаренко перевтілився у Возного. Звістка про дозвіл на рідну мову збурила все місто. Глядачі аплодували настільки несамовито, що, за спогадами Садовського, будівля театру буквально трусилася, а акторам доводилося повторювати кожен номер по кілька разів.
Успіх у Кременчуці став поштовхом для гастролей у Харкові та Києві, де трупа місяцями збирала аншлаги. Саме завдяки Ашкаренку відбулося фактичне відродження професійного українського театру. На кременчуцькій сцені виблискували Марія Заньковецька, Панас Саксаганський та брати Тобілевичі. Місто здобуло репутацію великого театрального центру, де кожна прем’єра супроводжувалася переповненими залами та незмінним захопленням публіки.
Григорій Ашкаренко залишив по собі велику літературну спадщину — від гострих комедій до глибоких соціальних драм, як-от «Маруся» чи «Рідна мати гірша мачухи». Проте фінал його життя був сумним. Він помер у 1922 році в селі Пісочин на Харківщині, будучи майже забутим у вирі післяреволюційних подій. Наразі невідомо навіть, чи збереглася його могила, адже тривалий час його постать залишалася поза увагою офіційної історії.
Справедливість почали відновлювати лише нещодавно. У 2022 році під час процесу деколонізації у Кременчуці провулок Кутузова перейменували на честь Григорія Ашкаренка. Це стало першим вагомим кроком до увічнення пам’яті людини, яка поклала власні статки та життя на вівтар українського мистецтва в рідному місті.
Сьогодні будівлі старого театру, що ймовірно розташовувалася на розі Соборної та Покровської, не існує — вона була зруйнована у роки Другої світової війни. У музеї зберігаються лише копії креслень тієї кам’яної споруди. Кременчук наразі не має спеціалізованої стаціонарної міської будівлі для театру, хоча такі плани свого часу плекав колишній міський голова Олег Бабаєв, проте вони залишилися нереалізованими.
Нині головною сценою для гастролей та місцевих колективів слугує Міський палац культури на бульварі Українського Відродження. Єдиним же стаціонарним закладом залишається приватний театр комедії «МО», який знайшов прихисток у будівлі колишнього гуртожитку. Історія кременчуцького театру триває, хоч і чекає на своє нове архітектурне втілення, гідне минулої слави.
