Минуло понад два тижні з моменту, як журналісти оприлюднили кричущий факт: будівля Кременчуцької районної ради потопає в заростях. Чистотіл на стінах, суха трава та бузок, що проріс крізь бетонні шви, стали символами байдужості до елементарного порядку.
Сьогодні 6 серпня — і нічого не змінилось. Жодної спроби навести лад, хоча ситуація була винесена в публічний простір. Адміністративна споруда, яка мала би бути прикладом доглянутості та відповідального ставлення, виглядає так, ніби її просто залишили напризволяще.
Очолює Кременчуцьку райраду Марія Іванченко — чиновниця, що раніше керувала господарським відділом мерії. З огляду на нинішній стан будівлі, важко повірити, що ця посада передбачала досвід у сфері благоустрою. Чи то досвід виявився не таким вже й «господарським», чи то бажання застосовувати його просто зникло разом із відповідальністю.
На тлі цього виникає просте, але риторичне запитання: чи настільки складно вирвати бур’яни та прибрати територію довкола будівлі? І якщо на це не вистачає сил чи волі, то якою може бути ефективність у більш серйозних адміністративних питаннях?
Бур’яни на фасаді — це вже не лише проблема благоустрою. Це сигнал. Сигнал про те, як влада ставиться до простору, який її оточує. Про відсутність елементарної поваги до людей, які проходять повз або звертаються до цієї установи. Мовчання та бездіяльність — красномовніші за будь-які офіційні коментарі.
Поки у високих кабінетах ведуть мову про стратегічні напрями розвитку району, бетон під вікнами обростає бузком. І чим довше триває це мовчазне занедбання, тим гучніше воно говорить про справжній стан речей.
